Таємниця моєї дружини! -Знову їдеш? — спитав я злісно у дружини. – Так. Ти ж знаєш, відрядження, – винувато посміхнулася Ганна. – Щомісяця, першого числа, протягом десяти років. Тобі самій це не здається дивним? — посміхнувся я, втомившись від брехні. — Не здається! – твердо сказала Ганна. Зі своєю дружиною, Ганною, я познайомився, будучи студентом.
Аня викладала літературу в інституті, де я навчався. Рідні категорично були проти наших стосунків. Мовляв, вона майже на десять років старша А я закохався в неї з першого погляду, як хлопчисько. Майже рік добивався уваги дівчини. Щодня чекав у інституту, дарував квіти, навіть вірш сам написав на її честь. Незабаром вона відповіла мені взаємністю. Але її кохання було спокійним, буденним. Мені ж здавалося, що я тихо божеволію. Я нікого ніколи так не любив, як Аню. Я просто дихати не міг без неї.
– Анюто, якщо ти колись зрадиш мені, я цього не переживу, – сказав я на повному серйозі, одразу ж після весілля. — Не зраджу, — меланхолійно відповіла вона, опустивши очі. І ось вона знову поїхала. Щомісяця, першого числа, Ганна виїжджала на три дні. Вирішивши покласти край своїм домислам, я найняв приватного детектива.
— Алло, Антоне Ростиславовичу? Вона вийшла із квартири. Чекатиму! — Зателефонував відразу ж детективу. Ті два дні здалися мені найдовшими у житті. Я не їв, не спав. Чекав на дзвінок Антона. Чекав і одночасно боявся цього дзвінка, який міг перекреслити все моє щастя. Якоїсь миті я пожалкував про те, що влаштував стеження за дружиною. Але назад дороги не було. Почувши дзвінок телефону, я здригнувся, розуміючи, що настав час дізнатися правду. — Олександре, я дещо дізнався. Потрібно зустрітись, – сказав детектив.
— За півгодини буду в нашій кав’ярні, — прошепотів я. Антон Ростиславович чекав на мене за столиком. Він пив каву, дивлячись кудись у далечінь. — Сідайте! Мені вдалося з’ясувати, куди відлучається ваша дружина. Ви мали рацію, вона не їздить у відрядження. Але не хвилюйтеся, Ганна не зраджує вам, – сказав Антон. — Тобто? Говоріть уже, не мучте! – я втрачав терпіння. – Ваша дружина відвідує першого чоловіка. Він перебуває у психіатричній лікарні. Як я дізнався, чоловік проведе там усе життя.
Жодних шансів на одужання у нього немає. – Що означає перший чоловік? Я вперше чую про це. Чому вона це приховуває? — Підскочив я. — Напевно, тому, що не може вам повністю довіряти. Скажу більше, Ганна дуже шляхетна людина. Зберігати відданість людині, яка повільно перетворюється на рослину, варто багато чого! Така жінка ніколи не зрадить, не залишить у біді, не покине. Чесно? Мені соромно за вас! Замість того, щоб стежити за нею, краще допомогли б тягати жінці важкі сумки до лі карні!
— Детектив висловив усе, що думав. Кинувши на стіл фотозвіт, чоловік сухо попрощався і вийшов із кафе. Я відкрив конверт із фотографіями. Побачивши «суперника», немічного та жалюгідного, почервонів від сорому та образи. Образливо було за те, що дружина не розкрила мені правду. Але я сам винен, постійно набридає їй зі своєю безпідставною ревнощами. — Привіт! Я вдома! — Сказала Аня.
Видно було, що Аня дуже втомилася. Усміхнувшись мені, дружина одягла фартух і побрела на кухню. — Дорога, відпочинь, я сам вечерю приготую, — посміхнувся я, обійнявши Ганну. — Як добре, що ти в мене є. Візьмеш мене з собою до лікарні? — Ти все знаєш?! — Розгубилася дружина. – Так. Вибач, але я влаштував стеження за тобою. Обіцяю, що більше ніколи не ревнуватиму.
Просто я дуже боюся тебе втратити. Пообіцяй, що більше між нами не буде жодних таємниць. – Обіцяю, – усміхнулася Ганна. — Зрозумій, я не можу його покинути, в Андрія нікого немає, крім мене. — Розумію, і щиро пишаюся тобою. У той момент я зрозумів, що поруч зі мною знаходиться найдобріша і найсвітліша людина. Я зміг взяти себе до рук і припинив ревнувати дружину. Адже в сімейному житті найголовніше – це довіра та любов, а все інше – дрібниці.