“Заходь”, – сказала я з кухні, почувши стукіт, – “ти вечерятимеш?”
“Так, дякую”.
Мій чоловік, на якого я дивилася закоханими очима, ніби й не було тих двадцяти років, попросив мене приготувати свою фірмову страву – суп з фрикадельками.
Це було кліше, але правда – чоловік за сорок, глибоко закоханий. І це було не просто інтрижкою, щоб потішити своє самолюбство, а справжнім, всепоглинаючим коханням.
Опинившись у спільному житті з двома дітьми, спільною квартирою та всіма звичайними атрибутами, я спостерігала за всім з подивом.
І ось одного разу він набрався сміливості та заговорив.
“Дарино, я закохався. Пробач мені. Я не можу забути її, і це було б несправедливо стосовно тебе. Я йду”, – оголосив він, його голос був глухим від невирішених емоцій.
“Як скажеш”, – прошепотіла я, серце розривалося.
Я зібрала його речі. Він усе оформив юридично, залишивши мені квартиру і продовжуючи підтримувати освіту дітей.
Якийсь час я жила як у тумані, не в силах прийняти реальність чи знайти щастя в іншому місці. Ніхто не міг зрівнятися з Михайлом.
Життя тривало – мої діти одружилися, і я знаходила радість в онуках. А потім зненацька повернувся Михайло.
“Ти надовго?” – лише це встигла запитати я.
“Якщо ти приймеш мене, то надовго. В ідеалі – назавжди”.
Не вдаючись у подробиці того, що сталося, він просто переїхав до мене. Наші діти та онуки були в захваті. Поступово життя, здавалося, ставало яскравішим.
“Колись”, – запропонував він, – “давай купимо будинок у селі. Подумаємо про правнуків”.
“На які гроші?”, – грайливо заперечила я.
“Я заощадив на нерухомості, яка в мене була”.
“А твоя дружина?”, – питання повисло в повітрі.
“Її більше немає, Дарино. Минуло багато років. Вона хотіла, щоб я повернувся до тебе”.
Я замислилась над жінкою, яка мимоволі змінила моє життя. Ми обидві глибоко любили його – Михайла.