Життя по сусідству з моєю колишньою свекрухою завжди було випробуванням для мене. Ми звели високі паркани, створивши візуальний бар’єр, який відбивав нашу емоційну відчуженість, але це не дуже допомогло. Несподівано для себе я виявила, що стала доглядати її, хоч і сама не знала, чому і як це сталося. Три десятиліття тому, у 19 років, я вийшла заміж за свого сусіда Володимира. Він був старший за мене на шість років, і перед весіллям ми довго зустрічатися не стали. Все б нічого, але наше подружнє життя в моєму будинку швидко зійшло нанівець.
Володимир виявився невідповідною партією для мене, не роблячи жодних зусиль, щоб стати кращим партнером. Його рішення переїхати до Канади стало останнім цвяхом у кришку труни нашого шлюбу. У 21 рік вже я була розлучена, що в моєму селі не віталося. Це був складний період , але час лікує! Через шість років я зустріла чудову людину і почала повноцінне сімейне життя з двома дітьми. Зараз я вдячна Володимиру за те, що він пішов з мого життя, відкривши дорогу моєму справжньому коханню.
Його мама, моя колишня свекруха, всі ці роки жила по сусідству з нами. З віком вона почала не справлятися з домашніми справами. Одного разу я побачила, як вона важко йде за водою, і це зворушило мене до сліз. Я підійшла до неї і запропонувала допомогу, запевняючи, що це щирий людський вчинок і я на неї дивлюся як на літню сусідку, а не як на колишню свекруху.
Тепер я готую, роблю покупки та прибираю за нею. Коли я запитала чоловіка, як він ставиться до моїх нових обов’язків, його слова зігріли моє серце: – Це підтверджує, що я вибрав найкращу жінку у світі. Життя підносить несподівані повороти, але я вірю в те, що робити добро – наш людський обов’язок.