У нас була прабабуся-довгожитель. Їй було 90 років, жила вона в селі. Але з віком їй було важче керувати зі своїм великим будинком однієї. Тому постало питання — хто поїде жити до бабусі? Моїм батькам було зовсім не до цього. Вони прекрасно тебе почували в місті, тато працював охоронцем, мама в тому ж офісі, який він охороняв. У них було спокійне життя і ніякі зміни вони не збиралися вносити. Моя сестра вийшла заміж, вони з чоловіком теж жили в місті. І вже тим більше молодята не хотіли в село. У мене на той момент було двоє маленьких дітей.
Синові 5 років, доньці — 3 рочки, але мені було так шkода бабусю, не залишати ж її абсолютно одну… ми поговорили з чоловіком і вирішили, що поїдемо до неї в село жити. Від бабусиної села до роботи чоловіка було всього 40 хвилин їзди. Ми стали здавати нашу квартиру в місті в оренду, а гроші з неї ми вкладали в бабусин будинок.
Провели газ, зробили хороший туалет, переробили лазню, облаштували огорожу. Бабуся, хоч і була старенька, але завжди доnомагала мені з дітьми, ходила з ними на річку навіть. Кожні вихідні ми сім’єю вибиралися в ліс, на риболовлю. Але через 5 років бабусі не стало. Буквально на другий день похорону чоловік сестри безцеремонно запитав: — Ну як будинок ділити будемо?
Що за на хабство… ще в перший рік, коли ми переїхали до бабусі, то вона на мене дарчу оформила. Продавати будинок ми не збираємося, нам і тут добре. Сестра як дізналася, що будинок тільки мій, то почала кричати. Я дар мови втра тила. Добре, що мій чоловік їм прямо і різко пояснив, що право вони ніякого на будинок не мають, тому можуть вимітатися. Сестра досі розпускає про мене плітки і поливає брудом за спиною. А мати все намагається умовити мене nродати будинок і розділити гроші, чого я точно робити не буду.