Advertisements
Анна Максимівна живе поверхом нижче, і я постійно з нею на зв’язку. Це не означає, що ми розмовляємо з ранку до вечора. Вона бабуся стримана, але я сама намагаюся бути для неї в доступі завжди. У літньої людини так: з ранку або весь тиждень добре, а потім раптом слабкість. Так що перевіряю, як вона, чи не потрібно в аптеку або смачненького принести.Намагаюся їй дзвонити час від часу, або сама раз у раз подзвонить, покличе на чай. І раптом пропала.В останній раз сказала, до дочки поїде в гості. Дочка у неї живе в передмісті, щодня не наїздишся.Ну поїхала, й добре, але щось надовго. І раптом бачу, світло у неї горить.Подзвонила в двері: дочка мені і відкрила.Каже, мама вирішила переїхати в будинок для людей похилого віку, мовляв, там і догляд, і спілкування, давно вже хотіла.Я здивувалася:
жодного разу не чула, щоб Анна Максимівна туди рвалася. Для чого?У місті зручно, поліклініка у нас прямо через дорогу. Сусіди забігають. А бабуся ще сама ходить, жити їй хочеться. Але хто знає, може, не ділилася зі мною планами, хто я їй, в кінці-кінців? Живемо поруч років десять, але не родичі ж, ну, спілкуємося і все. Але я чомусь за неї хвилювалася. Дзвонила на особистий номер, але сусідка не відповідала на дзвінки. А в квартирі, дивлюся, дочка вже обживається, а раніше, за словами Анни Максимівни, і чути не хотіла про місто. Так це вона з матір’ю жити не хотіла, значить …Будинків для людей похилого віку у нас небагато, вирішила я знайти сусідку. Чи не вірила я, щоб вона не попрощалася.Та й педантичність її знаю: повернути все до копієчки, навіть якщо яєчко позичила — принесе. А тут назовсім виїхати — і не попрощатися?
Коли я увійшла в хол, де сиділа з іншими бабусями моя сусідка, та здорово здивувалася. Зніяковіла, відвела очі, але намагалася триматися. -Так — з якимось викликом початку вона, — вирішила ось переїхати. Дочка-то у мене з чоловіком розлучилася, а жили у нього в квартирі. Ось я і забрала її до себе з онукою. Ну як, забрала. Вона ж розлучилася, бо іншого чоловіка зустріла. І сказала, він теж буде з нами жити. Ну що я, з міліцією їх ганяти буду? І де їм там розміститися? Дівчинці своя кімната потрібна, дочки з новим чоловіком своя. Мене на кухню? Так вони мене кожен раз будять, як попити йдуть. Життя немає, всю ніч суєта.-Ну а тут як, Анна Максимівна? Чи не пошкодували?Та посміхнулася. -П’ять бабульок нас на одну спальню. Всі спокійні, акуратні. Я ж три місяці тут вже, не сваримося. Дочка з гостинцями щотижня приїжджає, так все сусідки чекають цукерочок, чай п’ємо.Бабульки закивали.-Одна сюди відправив син.
Все життя був маминим синочком, але з віком знайшов собі жінку, хватку — і мама стала непотрібною. Колись йому тепер з нею возитися. Інша відмахнулася, далеко живе, мовляв. Приїде ще.-Не прийнято тут дітей лаяти, — пояснила Анна Максимівна. — Самі таких виховали.Я оглядалася з жахом: невже можна було добровільно піти на це? Бабульки милі.Так, персонал виглядав ввічливим.Але цей моторошний ремонт.Цей огидний запах памперсів і немитих старих тел крізь лікарняні аромати пробивався всюдисущий столовский запах тушкованої капусти.Персоналу тут не вистачає, лежачі там же, де і здорові. Розрахунок на те, що бабки не витримають і самі будуть допомагати в догляді.Я розумію, іноді у людей немає виходу, але краще вже тоді платний варіант шукати.Анна Максимівна храбрує, але їй сумно.А головне — на виході мене зловила медсестра. Сказала, я перший відвідувач за три місяці, не могла б іноді бабусю відвідувати? А то як би депресія не почалася …